Читати книгу - "Жити — пити"

Але Вікентій Павлович не дав їй вставити ані слова, повівши далі:

– А знаєте як? Він – від хвороб і пияцтва, просто на вулиці. На засніженій, холодній вулиці… Можливо, тій самій, котру назвали його іменем. А вона… Вона викинулася з вікна. Його смерть зачинила перед нею усі двері, навіть незважаючи на те, що вона мала народити йому другу дитину. Ось така була історія… Геній і жертва.

– Але ж… – несміливо зауважила Ольга, – це зовсім не стосується проблеми…

Лікар криво посміхнувся:

– Ну, напишете її потім. У рубриці «Великі історії кохання». Мабуть, така у вас є. Читачі це полюбляють…

– Така рубрика є, – роздратувалася Ольга, – але в ній не пишеться про алкоголізм! Все виглядає красиво. І те, що ви назвали офіруванням, я б краще назвала так, як ви сказали на початку – «відчайдушним коханням». Дякую за бесіду. І…

Вона хотіла підвестися, але він зупинив її владним жестом:

– Звісно. Коханням. Великими стосунками! Всім, що може виправдати знищення однієї людини іншою! Адже ми ж звикли жаліти передусім самого хворого. Але – зауважу! – хворого, котрий «захворів» добровільно. Розумієте? Доб-ро-віль-но.

Побачивши, як Ольга звела очі до стелі і зітхнула, він палко повів далі:

– Ви можете уявити собі людину, котра б добровільно згодилась на те, щоб в неї вживили ракову пухлину? Ні? Звісно, таких людей на світі не буває. Алкоголізм – той самий рак, що роз'їдає тіло зсередини – поступово, методично, повільно. То яка ж різниця? Вона лише в тому, що цей «алкоголічний рак» можна зупинити. Але, за моїм досвідом, мало хто на це здатен. Спочатку – не хочуть. Потім – не можуть. А потім стає вже пізно. Мої пацієнти потрапляють сюди по другому, по третьому разу. Спочатку я шалено вболівав за них. Вірив у їхні клятви, проводжав до брами ледь не з оркестром, вірячи в успіх свого лікування. А потім звернув увагу на інше. На те, що назвав «синдромом Жанни Ебютерн». Тобто тим важким психічним розладом, котрий стається з тими, хто живе поруч. І лікувати потрібно саме їх!

Вона, Жанна (а розповів я саме про неї!), могла б стати гарною, неперевершеною художницею, виховати дітей, дочекатися посмертної слави свого бога, примножити її…

– Певно, вона дуже любила його. І вам цього не зрозуміти! – злим голосом сказала Ольга і сама здивувалася з того, що інтерв'ю, котре розпочалося так чемно й інформативно, завершується для неї таким роздратуванням і несподіваним нападом головного болю…

Встати і вийти – єдине, чого вона бажала в цю мить!

– А ви змогли б піти на таке? – несподівано запитав Вікентій Павлович.

Ольга стрепенулась.

Не очікувала на запитання, адже до того ставила їх сама.

– Я? До чого тут я?… – промовила вона, важко ворушачи стомленими після майже чотиригодинного перебування на території лікарні, мізками.

Цієї миті він і попросив її зробити те, що Ольга виконала із задоволенням:

– Вимкніть, будь ласка, диктофон.

Він виглядав утомленим.

Зняв окуляри, дмухнув на скельця, механічним рухом протер їх краєм білого халата. Подивився на неї уважно, до крижаного джерельця, що вмить розтеклося по її лопатках і несподівано жорстко і чітко вимовив:

– Те, що ви побачили сьогодні – відпрацьований людський матеріал! Популяція приречених на самознищення. Вони як… «добровільні санітари» – звільняють від себе і без того хворе суспільство.

Ольга заклякла перед ним, задихнувшись від гніву.

– Чудово! Таким чином ви їх лікуєте? – знущально запитала вона.

– Звісно, ні. Але, якщо відверто, деяким з тих, хто здатен витримати правду, я кажу це прямо. Як писав Ніцше: «Підштовхни того, хто падає». І, як писав один поет: «З поверженим – не піднятися…» Я кажу це лише тим, у кому бачу амбітний потенціал виборсатись. Якщо хочете, це моя метода, про яку я ніколи не буду розповсюджуватись. Тим паче, для преси. Але, що дивно, вона часом спрацьовує!

– Це жорстоко… – сказала Ольга, розуміючи, що її матеріал, взятий для чемної і правильної статті, тріщить по всіх швах, і тихо додала: – Не думаю, що Жанна Ебютерн вас зрозуміла б. Якщо любов – можна вибачити все…

– Наприклад, що? – хитро зіщулився він.

– Все! – вигукнула Ольга.

– «Все» – поняття непевне, – іронічно звів брови Вікентій Павлович. – Що ж, по-вашому, входить

у нього, га?

Ольга замислилась.

Дійсно, що? Пізні повернення? Постійний запах перегару? Неохайність? Глупство хмільного воркотіння? Затяжний, безрадісний секс? Брехня? Зрада? Тазик біля ліжка? Жалюгідність обіцянок? Каяття і безперервний ланцюжок повторів після нього? Сором перед іншими? Синці на руках і під очима? Змарновані роки? Безвихідь старості? Смерть власної душі?… Що?

Вікентій Павлович дивився на неї і чекав на відповідь, яка так і не склалася в її голові.

Ольга різко підвелася, стримано подякувала і попрощалася.

Все, що з таким задоволенням і почуттям добре виконаного обов'язку записала на диктофон кілька годин тому: чудові пронизливо-оптимістичні історії, поради, корисну інформацію, – здавалося її лише яскравою обгорткою для отруєної цукерки.

Що тепер з нею робити?

Вже виходячи, обернулася з порогу:

– Навіщо ви мені все це сказали?

І почула те, що здивувало її ще більше:

– Не люблю принижених жінок…

…На вулиці почався дрібний дощик.

Але, виходячи з клініки, Ольга забула, що в сумці лежить парасолька. Швидко пішла, а потім побігла довгою алеєю з відчуттям, що тікає з-під лопати киплячої смоли. Вона не могла знати, що Вікентій Павлович кілька хвилин дивився на неї з заґратованого вікна свого кабінету і кивав услід, немов відправляв човен у далеке плавання.

…Нарис – такий, яким він мав бути, – вже склався в голові.

Дві реальні історії, аналіз, статистика, методи лікування, оптимістичні висновки, застереження і поради. Якісь приклади зі світового досвіду і зовсім трохи (це вона вирішила після оповіді лікаря) про вади геніїв…

Ольга сіла за комп'ютер. Поглянула на годинник: пів на другу ночі.

Дослухалась до звуків на сходах: ліфт не гув.

І, певно, вже не загуде…

Ольга поклала пальці на клавіатуру, немов піаніст, приміряючись до них і дослухаючись до себе. Вона мала зіграти цю симфонію бездоганно!

І тому треба налаштуватися так, як ніколи.

Так, як ніколи…

Перед її очима постало обличчя Вікентія Павловича: «Не люблю принижених жінок…»

Воно було схоже на обличчя Мефістофеля, Воланда, Асмодея, Люцифера, Баала і всіх сімдесяти двох демонів, котрі, прагнучи зла, часом «здійснюють благо».

…Писала довго. А вийшло – коротко.

Роздрукувала.

Поклала записку на стіл між тарілкою із захололими котлетами і мискою зів'ялого